Кращі вірші воїнам АТО від учнів школи

Чотири вірші - для воїнів.

Моєму воїну

Жили були у мирі й дружбі

Два брати нерозлучні.

В них спільні предки й спільний лад.

І все на двох: і щастя, й страх.

Але одному не стерпілось,

бо влади більше захотілось.

І він почав війну без правил,

без честі, сорому, поваги.

І люди стали боронити

той край, що кров’ю вже залитий:

і гинули в степах солдати

під гулом бою, страшні це втрати.

А воїни одне просили:

побачить рідні небосхили,

і мовчки з вірою в очах

переборювали свій страх…

І кожен вірить в перемогу,

та молиться він Богу:

Країну рідну збережи,

і мир на землю принеси.

Подяка воїну-захиснику

Я чув від свого дідуся не раз,

Як орди татарські нападали на нас.

Та народ наш сміливий, відважний

Завжди був готовий на подвиг звитяжний.

Все добре було у моєму краю,

Та знову біда віщує долю нам злу.

Десь заклик лунає: «Піднятись до бою!

Стоять до останнього за землю і волю!»

І постріли чути щоразу сильніш.

Та враз… Забулось усе – і ясніш

Прилинули спогади з тих мирних днів,

Коли ріс щасливим, хоч того й не цінив.

Затьохкав соловейко, сонце посміхнулось,

Наче щастя й мир знов до нас вернулись.

Згадалась тобі раптом, солдате,

Ота стежина, що вела до хати.

Матуся борщ з варениками подає,

Татусь пораду синові й доньці дає.

Я хочу бути впевненим, солдате,

Що захистиш мого ти батька й матір.

Я вірю: у нерівному бою

Віддаш життя за доленьку мою.

Твій подвиг героїчний не померкне у віках,

Твоя пролита кров у спогадах зостанеться і у серцях.

Почуй мене, солдате

Як тихо і ніжно співає птах на просторі

Про вечір весняний, про яснії зорі.

Лиш сутінки тихо лягають на місто,

Але ти не спиш в окопі, солдатику, звісно.

Тобі не до сну, бо чатує на нас

Злий ворог, що сон потривожив у мирний наш час.

І темною хмарою попелу й диму

У душах людських він посіяв нам зиму.

А як же раніше нам сонце сіяло,

Мале немовля рученя простягало,

Ловило проміння ясне, золоте!

Аж ось в одну мить зникає все це.

Я мріяла в снах, як закінчу вже школу,

Що мати збиратиме в далеку дорогу,

Обійме і ніжно притулить до себе,

Бажатиме щастя і мирного неба.

А зараз… Я бачу, як плаче й сумує матуся

І каже: «В дорогу далеку пускати боюся,

Дитино моя, бо непевна година настала.

І де ж та упевненість в людях пропала?»

Та я сподіваюся, солдатику милий,

Що ми перед Богом не так завинили,

Аби весь народ мій дозволив Він знищить,

Красу мого краю ногами понищить.

Тому до рук зброю довелось тобі взяти,

В далекому краї за нас воювати,

І неньку залишити рідну свою,

Зі зброєю йти і, можливо, загинуть в бою.

Це так боляче нам визнавати,

Що рушають солдати від рідної хати,

Що доводиться в мирний наш час

Кров пролити і вмерти за нас.

Не хочу й не вірю, солдате, ти чуєш?

Що лютого ворога ти не звоюєш.

Вславлятиму в вічності мужність твою.

«Лишися живим!» - лиш одне в Бога молю.

Яке це страшне слово – війна

Народ спіткала лиха доля,

Бо почалась страшна війна.

Сини найкращі гинуть в полі,

А мати плаче й жде одна.

Сумуєш, плачеш і нервуєш, ненько,

А син Вітчизну захища рідненьку.

Постріли, вибухи, калюжі крові,

Десь там, в ярузі, чути крики болю.

Солдате, у шинелі з автоматом

Крокуєш ти по закривавленій землі,

Твої думки десь поряд з мамою і татом,

І мрії про дитинство згасли вже в імлі.

Молюся Богу за героя,

За рідну неньку і дітей.

Ти повернешся, як звільниш нас від горя,

Наш мужній воїне, невмирущий Прометей!